Вони виконують бойові завдання на передовій і в тилу, працюють у медичних, інженерних, артилерійських, безпілотних підрозділах, у піхоті. Воюють на стрілецьких, сержантських і офіцерських посадах. Разом із побратимами несуть відповідальність за рішення й результат.

Так триває щонайменше з 1914 року, коли Олена Степанів приєдналася до Легіону Українських січових стрільців. Вона була однією з перших жінок-офіцерок у Європі. Пройшла підготовку, несла службу, брала участь у боях Першої світової війни. У травні 1915 року — бої на Маківці, де відзначилася у рукопашних боях і допомозі пораненим стрільцям. Це була не "жіноча допоміжна роль", а реальний фронт із втратами, артилерією і штурмами позицій.

У 1915 потрапила у російський полон, де провела 2 роки. Після звільнення повернулась на службу і продовжила її до 1919 року, допоки не захворіла на сипний тиф і вимушена була покинути військо.

Після закінчення служби реалізувала себе в науковій сфері і отримала ступінь доктора філософії. Унікальне явище, коли для більшості жінок вища освіта була недоступною.

Усі ці досягнення, що у короткому тексті виглядають легко, давалися з "боями" за справедливість і право на рівну повагу. Багато хто не хотів бачити Степанів у війську, попри її активну довоєнну просвітницьку і громадську діяльність. Адже дівчат до регулярного війська не брали. Олена навіть була арештована жандармами за спробу сфотографуватися на стрілецьке посвідчення.

Однак сьогодні, як і колись, сила духу перемагає. Такого незгасимого і життєствердного духу, який горить крізь століття і в сучасних жінках українського війська.

І хоча сьогодні у Збройних Силах України ми пройшли довгий і складний шлях до встановлення гендерної рівності у доступі до навчання і посад. Нам ще багато потрібно зробити для рівності у всебічному забезпеченні і, щонайголовніше, просвіті і вихованню поваги до жіночої мужності.

Перегляньте відео з жінками 11-го армійського корпусу, які стоять на бойових посадах і роблять смерть ворогам на рівні з чоловіками.