Повномасштабне вторгнення росії в Україну триває вже чотири роки. За цей час до лав Збройних Сил долучились десятки тисяч людей усіх можливих професій, які і не думали пов'язувати своє життя із військом. Одним з таких людей є майор Сергій Рудой, позивний "Сальса", начальник штабу самохідного артилерійського дивізіону 45 окремої артилерійської бригади.

— Розкажіть, чим займалися до війни?

— Менеджер. Починав шлях з проєктувальника, дійшов до технічного директора холдингу, чотири роки працював за кордоном. В 14 повернувся в Україну, потім пішов на вільні хліба і почав займатись кризис-менеджментом. Бо в країні настали важкі часи.

— Можете описати, що таке кризис-менеджмент?

— Це той самий менеджмент, тільки скерований на підрозділи, де є проблемні питання. Вивчаєш процеси і перебудовуєш їх для усунення проблеми. Нічого важкого, але кропітлива робота. І завжди одне і те саме питання від мене лунало: чому робите так, а не інакше? І відповідали: бо так робили завжди.

— Яких навичок потребувала ваша робота?

— Навичка комунікації з людьми. Будь-які процеси – це в першу чергу люди. Вміння і здатність з ними спілкуватись – це головне при вирішенні будь яких задач.

— До війни до армії мали якесь відношення?

— Дуже далеке. Я "піджак", закінчував військову кафедру дуже давно. І на початку війни не одразу зміг потрапити у військо, без досвіду не брали. Лише коли відкрили другу хвилю набору на артилеристів, тоді мені вдалося проскочити. Це було 20-те травня 2022-го року. Я ще мав бронь від держзв'язку, і коли йшов на службу, "забув" про неї сказати.

— На військову кафедру йшли вчитись з якоюсь ідеєю?

— Я, як і більшість, йшов, щоб не служити в армії. І до 22-го року себе в армії не уявляв. Але ось пройшло вже чотири роки, і я тут. Йшов в армію без рожевих окулярів, вже маючи досвід управлінський і розумів, що у війську теж будуть проблемні питання, що все не буде працювати, як годинник. Я був до цього готовий.

— Чи допомогло вам навчання на кафедрі?

— Не дуже, чесно сказати. Це було дуже давно, більшість знань я вже розгубив за роки, та і ті, що мав, були дещо застарілі для тої війни, яка розгорталась довкола. Я вчився на берегового артилериста в Одесі, бо сам одесит, а попав в артилерійську бригаду, де зовсім інша зброя.

— Після того, як потрапили у військо, як розгортався ваш шлях?

— Ми потрапили до Львова на підвищення кваліфікації. Тиждень в нас була теоретична підготовка у Сухопутній Академії, а потім ми потрапили на полігон, де йшла дуже інтенсивна практична підготовка. Зі свого взводу можу сказати, що зі мною було ще три успішних юриста, доволі відомий прокурор. Всі ідейні, вирішили, що більше користі принесуть у війську. А потім я потрапив в дивізіон, командиром взводу в одну з батарей. Так розпочалось моє справжнє навчання.

— Як вас прийняв колектив?

— Коли я прийшов, я прямо сказав хлопцям, що я без досвіду, а хлопці на той момент вже декілька місяців провели на вогневих на Херсонщині. Я думаю, що за рахунок моєї чесності хлопці мене сприйняли нормально. Я постійно просився бути на позиціях, мені потрібно було дуже швидко здобувати досвід, щоб ефективно керувати людьми.

— Чи є якийсь момент з бойових, який вам запам'ятався?

— Я дуже чекав на свій перший обстріл, боявся його, не знав, як зреагує організм. Перший мій потужний обстріл був після того, як ми відпрацювали на протязі години. Допрацювати не встигли, бо почалася відповідь: і стволка, і касети. Між прильотами добігли в укриття. Це було щілина з потужним захистом чорної плівки в два «накати». Порозуміння того, що я пережив обстріл, прийшло тоді, коли подзвонив командир дивізіону і привітав мене з бойовим хрещенням.

— Як ви можете описати роботу артилерії?

— Для мене стало несподіванкою, що безпосередньо стрільба – це дуже мала частина роботи артилериста. Більша частина часу йде на пошук і облаштування основних і запасних позицій. Це важка фізична робота, яка складає левову частку рутини артилериста часу. Ще багато часу займає обслуговування гармат, і лише відсотків 10 - це, власне, сама стрільба.

— Вашими першими гарматами були Д-20. Що можете сказати про них?

— Класична радянська гармата, яка потребувала лише снарядів. Дуже непримхлива, легка в обслуговуванні і роботі. Наступними до нас прийшли французькі гаубиці TRF1. Це вже була складніша річ в обслуговуванні. Вона мала багато гідравліки, і зимою на ній було важко працювати, часто доводилось відігрівати. Доволі точна, їх випустили дуже невелику кількість, на їх базі пізніше зробили Caesar. Але завдяки цим гаубицям ми добре попрацювали, суміжні бригади, з якими ми тоді вели бойові дії, лишились задоволеними нашою співпрацею. Після TRF1 ми їздили у відрядження до сусіднього підрозділу і допомагали їм працювати на гаубицях FH70. Це любов. Це гаубиця, як і 777, була створена розумними людьми для артилеристів. Надійна, точна, на момент, коли ми з ними працювали, хлопці вже мали багатий досвід, тому навчитись на них працювати не було проблемою. Ми лишились дуже задоволені цією гаубицею. І зараз вже ми озброєні самохідними Богданами.

— Що можете розказати про Богдани?

— Точна гаубиця і її головний плюс – те, що вона вітчизняна і використовує всі снаряди 155-го калібру. Вона ще потребує доопрацювання, але її легко лагодити завдяки вітчизняним запчастинам і постійний онлайн-підтримці від ремонтників.

— Поговоримо про ваш ріст по посадах. Ви хотіли рости, чи вас підвищували?

— Це не було має бажання, всі рішення приймав командир дивізіону. До кожного підвищення я ставився з супротивом. Мені здавалось, що я приносив максимально користі на тій посаді, на якій був. Спочатку я був командиром взводу, потім командиром батареї, і зараз начальник штабу. Коли я став начальником штабу, то в перші місяці я прочитав і ознайомився з такою кількістю інформації, скільки, напевно, за все життя не читав.

— Як людина, яка пройшла від командира взводу до начальника штабу, які навички чи знання ви здобули, які зараз допомагають вам у службі?

— Як би пафосно це не звучало, але важливо не втрачати людяність. Завжди пам'ятати, що перед тобою люди. У всіх свої мрії, проблеми, бажання. Вдалий менеджмент – це робота з людьми. Кожен процес керується людьми.

— Опишіть свою роботу начальника штабу.

— Багато адміністративної рутини, це планування і організація роботи підлеглих підрозділів.

— Чи відчуваєте ви, що в вас самих щось змінилось під час служби в армії?

— Безумовно. І не лише у військових, а й в цивільних. Постійний ризик, постійна небезпека, це чітко дає зрозуміти, що важливо. Жити сьогоднішнім днем, не відкладати нічого на завтра. Для мене важливо спілкування з доньками, які зараз у цікавому перехідному віці. Мені важливо, щоб ми зараз побудували таку країну, таку професійну армію, щоб їх чоловікам потім не довелося воювати. Щоб донькам не було соромно бути українками.

— Наостанок, чи ще є щось, що ви хотіли б сказати тим, хто зараз боїться йти в армію?

— Я вже казав своїм знайомим, які бояться йти у армію. Більшість з тих, хто ще не у війську, все одно тут опиняться. ЗСУ – це не лише бойові посади, це і купа тилових посад, від яких також залежить ефективність війська. І ще одна порада – це максимально зменшити споживання контенту в тих же телеграм каналах. Інформація часто неперевірена, плітки, відверті вкиди. Якщо це постійно дивитись, то можна добряче зіпсувати собі настрій і психіку. Я сам обмежив максимально кількість новин, які я споживаю. Інформація про прильоти наших дронів по ворожій інфраструктурі – це піднімає настрій, дає надію. А решта інформації, яку зараз можна побачити на просторах інтернету, якби я її споживав зараз, не будучи в армії, то я би і не пішов. Довіряйте лише перевіреним джерелам, фільтруйте інформацію. Це допоможе не падати духом і вірити у нашу перемогу. А вона неодмінно настане!